Від кого вони втікають під землю?

Тема пензенських затворників в черговий раз сколихнула інтерес суспільства до проблеми сектантства. Чому люди йдуть під землю, яка перспектива цієї історії і що можна сказати про розвиток ситуації взагалі?

Перш ніж відповісти на питання, визначимося з поняттями і нагадаємо основні віхи Пензенської історії.

Наскільки можна судити з повідомлень ЗМІ, на початку листопада 2007 року біля 35 чоловік замкнулися в очікуванні «кінця світу» в печері недалеко від с. Нікольське в Пензенській області. Всі ці люди є членами релігійної псевдоправославної організації «Горний Єрусалим», очолюваної якимось Петром Кузнєцовим, який в печеру не пішов. Ця історія стала надбанням гласності завдяки родичам когось із тих, що пішли «під землю». Влада області оточили печеру і зробили цілком коректні і правильні зусилля для закінчення «затвора» і організації необхідної допомоги затворникам і їх родичам. У свою чергу, підключилися і місцеві єпархіальні влади. Молитва про затворника, вмовляння, залучення духовних авторитетів Православної церкви і церковних фахівців-сектоведов - також своєчасно було зроблено. На даний момент близько половини затворників залишили свій притулок. Петро Кузнєцов узятий під варту, пройшов обстеження на предмет психічного здоров`я і визнаний неосудним.

Основна відмінність релігійних сект полягає в тому, що вони вдаються до обману і методам контролю свідомості, щоб придушити вільну волю людини і поставити його в залежність від лідера групи. Щоб зробити висновок про те, що та чи інша релігійна група насправді є сектою, недостатньо знати зведення ЗМІ, потрібна серйозна релігієзнавча і психіатрична експертиза її адептів і релігійного вчення. Оскільки немає опублікованих експертних психіатричних і релігієзнавчих висновків, то на даний момент можна лише припустити, що «Горний Єрусалим» - це релігійна секта.

Релігійне сектантство як форма деструктивного культу і психологічного насильства було і буде завжди, оскільки в основі його лежить маніпуляція більш слабкими особистостями з боку більш сильних з тієї чи іншої корисливою метою: матеріальні цінності, жадоба влади, задоволення запитів психічно хворої людини. У будь-якому суспільстві є певний відсоток психічно слабких людей, що прагнуть віддати відповідальність, а разом з нею і свободу кому-небудь в обмін на умиротворення. Очевидно, що відсоток «сектантів» в нестабільні для суспільства періоди (якою ми спостерігаємо зараз) зростає, але, думаю, не може перевищити 2-3% населення країни.

Я, як і багато моїх колег, маючи певний досвід роботи з так званими «сектантами», спробую сформулювати свою думку. Психічно слабкі люди йдуть в секти, якщо в суспільстві для них немає можливості реалізувати себе, якщо суспільству вони не потрібні. Сказане певною мірою стосується і до Російської православної церкви, яка сильно вплетена в суспільство, адже і в ній з якихось причин не прижилися пензенські відлюдники, не пройшли певного шляху воцерковлення і навчання, були відпущені у вільне плавання. Мені не раз доводилося чути думку, до якого варто прислухатися, що православ`я, як це не парадоксально, - сприятливе середовище для появи сект: справа тут не в Церкві як такої, а в тому, що Церква відтягнула на себе чимале число тих самих психічно слабких людей , і при цьому так і не змогла налагодити просвітницьку, душепопечительського і соціальну роботу з ними. Ситуація ускладнюється наявністю тенденцій до сектантства з боку деяких, хоч і нечисленних, пастирів, про що засвідчило відома постанова Священного Синоду від 28 грудня 1998 року.

Я не можу в цифрах оцінювати розвиток ситуації з сектантством в нашій країні, але впевнений, що певний поріг насичення досягнутий і якісного зростання сект не буде.

Випадки появи сектантів з церковної або біляцерковних середовища як були, так і будуть одиничними. Справа в тому, що сила традиції і спектр культурних і навіть релігійних поглядів в Церкві досить великі. Для людини, яка вважає себе православним, не так-то легко, та й немає потреби приймати рішення про відхід з Церкви до того чи іншого «вчителю». Я дуже сподіваюся, що ситуація з пензенськими затворниками підштовхне до деякому розвитку просвітницької та парафіяльній роботи. Важливо зрозуміти, що думка і рішення священноначалія в цих питаннях правильні і цілком творчі, справа в ресурсах і в реальних парафіях. Особливо це стосується провінції. Я сподіваюся, що справа не обмежиться «роз`ясненнями». Всім зрозуміло, що практичний ресурс церковних парафій звернений більшою частиною на богослужіння. Значить, треба замислюватися, як частина цього ресурсу переорієнтувати на організацію парафіяльної позабогослужбові життя, на організацію соціального і просвітницького служіння. Якщо такий вектор розвитку церковного життя стане реальністю, то ймовірність появи «православних» сектантів буде падати, але ніколи не впаде до нуля.

Чим закінчиться пензенська історія? Думаю, що, як тільки останній «печерник» покине свій притулок, майже всі про це забудуть.

Автор:
Юрій Белановский,
заступник керівника Патріаршого центру духовного розвитку дітей та молоді при Даниловому монастирі в Москві.
АіФ

Пензенское підземеллі. фото

фото:
AP / Scanpix, Фото РІА «Новости»

Поділися в соціальних мережах: