Чому впав севастополь?

Місто-невидимка

Влітку 1942 року під Севастополем вирішувалася доля всього південного фронту СРСР. Битва, розгорнулася навколо Севастополя - ключового порту на Чорному морі. Атаку на місто очолив один з найталановитіших і жорстоких німецьких генералів - Манштейн.

Два страшних штурму обрушив він на чинить опір місто. Але всі вони не принесли результатів. Севастополь вистояв. З моря його охороняла міць 35 батареї. А на суші, на шляху німецьких військ до міста була Шампань - підземне місто-фортеця, недоступна для проникнення німецьких військ. Облога загрожувала затягнутися і це незважаючи на повне бойове і чисельну перевагу німців! Але вранці 28 червня підземна фортеця Шампані піднялася в повітря і опустилася на землю, поховавши під собою частину танкової дивізії СС. Незабаром перестала чинити опір і 35-я батарея, до якої до цього німцям не вдалося навіть наблизитися. Нехай на Севастополь був відкритий. І незабаром місто було захоплене німцями і безжально зруйнований в ході третього і останнього штурму.

Але як і ким була підірвана Шампань? Чому замовкли гармати 35-ї батареї? Це було виконання військового наказу або зрада? Диверсія або зрада? Що зараз таїться за купами спотвореного каменю в надрах шампанських лабіринтів? Про що мовчать 600 метрові глибини 35-ї батареї? Що бачили і спостерігали очевидці тих страшних подій? І чому все-таки впав Севастополь? Ми відповімо на ці та багато інших питань, проникнувши в самі надра фортець-захисників міста. У передачі будуть представлені унікальні підземні і підводні зйомки, рідкісні архівні документи і свідчення очевидців тих страшних героїчних днів.

Чому з сорок другому упав Севастополь?

Чому німці в листопаді 1941 р за пару тижнів зайняли Крим, а в червні 1942 р упав Севастополь? Причому, всупереч твердженням Радінформбюро, ніякої евакуації не було, відлетіло тільки начальство, та кілька десятків осіб дісталися до берегів Кавказу на плавзасобах, що знаходилися в Севастополі. Близько ста тисяч бійців були кинуті напризволяще.

Відповідь на це питання була дана в багатьох десятках книг радянських і російських авторів. Німці мали колосальною перевагою в танках, артилерії і авіації. Монографії маститих військових істориків буквально рясніють назвами піхотних дивізій і бригад, а танки супостата, виявляється, ходили по Криму без будь-якої організації, як бізони, збиваючись у зграї по 200-400 штук.

Після «перебудови» військові історики вважають за краще мовчати про тисячі німецьких танків, зате досить переконливо, з цифрами і назвами судів доводять, що у травні 1942 р німецької авіації вдалося фактично заблокувати Севастополь, втрати тоннажу радянських транспортних суден були вкрай великі, і Севастополь залишився без продовольства, рідкого палива, а головне - без боєприпасів.

І ось в 2005 р у видавництві «АСТ» вийшла книга Олександра Широкорада «Битва за Чорне море», де з цифрами і посиланнями як на німецькі, так і на раніше секретні радянські документи доведено, що танків у німців в Криму не було взагалі! Якщо, звичайно, не брати до уваги двох дивізіонів штурмових 75-мм САУ на шасі танка Т-III. Крім того, в квітні 1942 року в Крим була доставлена ​​22-а танкова дивізія в складі 176 танків, але вона діяла тільки на Керченському півострові, де у Червоній Армії було понад 500 танків. І відразу після взяття Керчі 22-а танкова дивізія була з 21 по 24 травня відправлена ​​в 17-у армію, наступ на Кавказ.

Під Севастополь ж в травні 1942 р було направлено 1520 трофейних танків КВ-1 і французьких S-35. Таким чином, перевага в танках було на радянській стороні. Те ж саме було з артилерією. Червоноармійці і моряки дійсно проявляли чудеса стійкості і героїзму. Так чому ж упав Севастополь?

Справа в тому, що ще з 20-х років стрижнем радянської військово-морської доктрини була оборона головних військово-морських баз від переважаючих сил англо-французького флоту. Тому майже 20 років наш флот відпрацьовував бій на мінно-артилерійської позиції. Навколо баз передбачалося поставити тисячі хв, і після підриву частини кораблів противника наші кораблі і літаки повинні були контратакувати супостата.

На жаль, до червня 1941 р такого противника на Чорному морі не було і бути не могло. Оперетковий румунський флот (4 есмінця і один підводний човен) серйозної загрози не представляв і до падіння Севастополя не залишав своїх територіальних вод.

Англійці грунтовно відлупцювали італійцям в порту Таранто, біля мису Матапан і в інших місцях. Британські лінкори безкарно обстрілювали італійські міста. Італійський флот, не дивлячись на допомогу німців, не справлявся з перевезеннями військ і боєприпасів в Північну Африку, що стало головною причиною поразки армії Роммеля.

Я вже не кажу про те, що Туреччина з самого початку війни оголосила про свій твердий нейтралітет і до травня 1944 р не пропустила через свої протоки жодного бойового корабля ворогуючих сторін. Крім того, жоден німецький надводний корабель не зміг пройти через Гібралтарську протоку під гарматами британської фортеці. А більш ніж два десятки німецьких і італійських підводних човнів пішли на дно при спробі форсування Гібралтару.

Проте нарком ВМФ вперто вважав, що італійський флот обов`язково повинен вторгнутися в Чорне море. І ось 22 червня 1941 р Чорноморський флот вступив у бій з італійським. У перші два місяці війни було потоплено не менше двох десятків італійських і німецьких підводних човнів, наші човни кілька разів атакували італійські кораблі, а берегові батареї відкривали вогонь по італійцям. На жаль, флот Дуче виявився віртуальним.

Найгірше було те, що за наказом з Москви командувач Чорноморським флотом адмірал Октябрський поставив тисячі хв біля південного берега Криму, залишивши три вузьких фарватеру для проходу своїх кораблів. Відбуватися за двома фарватерах (третім не користувалися) доводилося тільки в світлий час доби і в супроводі севастопольських тральщиків.

Без хв крейсер або есмінець міг прийти до Севастополя, розвантажитися і піти в темну пору доби, благо в 1941-1942 рр. німецька авіація не мала бортових радарів і не діяла по кораблям вночі. А через хв час переходу кораблів і транспортних суден з Новоросійська до Севастополя збільшувалася в 2-4 рази. У ряді випадків в негоду кораблі взагалі не могли пройти вузьким фарватером і йшли назад. Я вже не кажу про те, що поблизу Севастополя на своїх мінах підірвалися понад двадцять бойових кораблів і транспортів Чорноморського флоту.

Мало того, адмірал Октябрський, знову ж за наказом наркома Кузнєцова, в листопаді-початку грудня 1941 р вивіз із Севастополя близько половини боєзапасу (більше 8 тис. Тонн), половину зенітної артилерії, майже весь медперсонал і т.д. Згідно з даними Артуправління ВМФ ніякої потреби у вивезенні артбоєприпасів не було. Так, за всю війну наш флот розстріляв і втратив лише 20,6% 305-мм снарядів, 18,6% 180-мм снарядів, 25,9% 152-мм снарядів до гармат Кане від усього числа тих, що були боєприпасів. Тилові бази були буквально забиті флотським боєзапасом. Наприклад, привезені в Батум боєприпаси лежали штабелями на причалах аж до травня 1942 р

До початку 1942 року на Чорному морі дійсно не вистачало транспортних судів. Але чому тоді командування Чорноморського флоту вивело з гри п`ять найбільших транспортних судів? Так, на початку листопада 1941 почалося роззброєння допоміжного крейсера (колишнього криголама) «Мікоян», а в кінці того ж місяця «Мікоян» разом з танкерами «Сахалін», «Туапсе» і «Варлаам Аванесов» пройшли Босфор і пішли на Середземне море. Кращий же пасажирський лайнер «Сванетія» 22 червня 1941 р проходив Босфор, повертаючись з пасажирського рейсу на Близький Схід. І «хтось» вирішив перетворити його в плавучий філія «Луб`янки». В результаті лайнер простояв в Стамбулі до 21 лютого 1942 р Цікаво, що відправився він до рідних берегів за 22 години до невдалого замаху в Анкарі на німецького посла фон Папена агентів НКВД. Треба думати, це простий збіг?

Природно, книга Широкорада викликала гнів і обурення офіційних істориків. І ось в жовтневому номері (2007 г.) «Військово-історичний журнал» розродився двома полум`яними рецензіями: «псевдонаукових дослідженнями військових дій в Північному Причорномор`ї» підполковника А.В. Лобанова і «розбавлені анекдотами хронікою з численними помилками і неточностями» начальника науково-дослідної історичної групи ВМФ капітана 1-го рангу Є.Г. Мачікіна.

Суть останньої рецензії очевидна: взяв, мовляв, Широкорад секретну хроніку бойових дій, вставив кілька анекдотів про віртуальний італійський флот, вивезення боєприпасів і т.д., і все. Рецензія ж Лобанова куди цікавіше.

Світлої липневої ночі 1941 року з французького порту Брест, крадучись, вийшли лінкори «Шарнхост», «Гнейзенау» і крейсер «Принц Євген» і рушили в далекий африканський порт Дакар, де взяли на буксир пошкоджений англійцями французький лінкор «Рішельє», а потім пішли назад на північ. Без втрат пройшли під дулами гігантських гармат британської фортеці Гібралтар в тепле Середземне море. Весь особовий склад британського флоту з такого приводу взяв місячну відпустку. На з`єднання з ескадрою з Тулона вийшов лінійний крейсер «Страсбург». При зустрічі з німецькими кораблями французькі моряки вишикувалися на палубі і дружно заспівали: «Дойчланд, Дойчланд Юбер аллес». Потім вся дружна компанія, вітали турецькою владою, пройшла Дарданелли і Босфор і рушила до Севастополя.

Однак адмірал Октябрський передбачав оне дійство і виставив у Севастополя міни. Дізнавшись про це, адмірали Редер і Дарлан заплакали від горя і скасували свій злочинний план нападу на наше місто-герой.

«Що за нісенітниця!» - вигукне читач. Пардон, я лише популярно виклав частину статті Лобанова: «Так, поблизу Севастопольської бухти ворожих кораблів не спостерігалося, але в Бресті (Франція) перебували німецькі лінкори« Шарнхост »,« Гнейзенау »і крейсер« Принц Ойген », прорив яких через Гібралтар в Середземне море і далі через Дарданелли і Босфор у Чорне був аж ніяк не фантастичним варіантом. Підтримку цим кораблям могли надати лінійний крейсер «Страсбург», лінкор «Рішельє» і важкі крейсери, що були в розпорядженні французького вішистського уряду ».

Добре, що цей журнал не читають у Франції. Там члени команди «Страсбурга» вважаються національними героями. Вони затопили свій корабель в листопаді 1942 року в Тулоні, коли німці захопили південну частину Франції. А то нашим дипломатам довелося б вибачатися за цей пасаж.

Заперечувати факти про вивезення боєприпасів було б занадто безглуздо, оскільки наведені посилання на офіційні джерела. І ось Лобанов почав доводити, що боєприпаси, вивезені з Севастополя, не підходили до гармат, які захищали місто. Насправді вивозилися снаряди штатні до наявних знарядь, і перелік типів снарядів і знарядь наведено в моїй книзі в багатьох місцях. Лобанов присікався до мого твердженням, що переважна більшість типів вітчизняних снарядів було взаимозаменяемо. Він з сарказмом пише: «122-мм гармати ні за яких умов не можуть застосовувати гаубичні снаряди аналогічного калібру, а 122-мм гаубиці - гарматні». Але Лобанов не на того нарвався. Я багато років займався взаємозамінністю вітчизняних артилерійських припасів. Беру з полиці першу-ліпшу книжку «152-мм гаубиця-гармата обр. 1937 року 122-мм гармата обр. 1931/37 р Керівництво служби »(М .: Військове видавництво Міністерства оборони Союзу РСР, 1957). І ось на сторінці 266 в таблиці штатних пострілів до 122-мм гармати обр. 1931/37 р поряд з гарматними снарядами типу ОФ-471 бачу гаубичні снаряди типу ОФ-462, а в таблиці штатних пострілів 152-мм гаубиці-гармати обр. 1937 р бачу гарматні гранати ОФ-540 і поруч - гаубичні гранати ОФ-530 і гаубичні бетонобійні снаряди Г-530. І так було у всіх вітчизняних гаубиць і гармат. До речі, в роки війни 152-мм гаубиці М-10 і Д-1 стріляли по бронецелей 152-мм морськими полубронебойнимі снарядами обр. 1928 р тими ж, з яких стріляли з 152-мм гармат Кане.

Щоб стріляти снарядами від іншої артсистеми того ж калібру, потрібно було лише перевернути сторінку у відповідній Таблиці стрільби, затвердженої ГАУ, і відповідно до вказівки таблиць слід або нічого не змінювати, або, в крайньому випадку, вийняти один пучок пороху з гільзи і змінити кут піднесення на кілька хвилин в порівнянні з установкою прицілу для штатного снаряда.

З 1922 по 1941 р вітчизняні артилеристи, люди високої кваліфікації, провели тисячі стрільб та склали сотні таблиць стрільби, інструкцій та інших документів, щоб забезпечити майже повну взаємозамінність снарядів, які перебували на складах РККА і ВМС. Але, на жаль, у нас і в 1941 р було занадто багато некомпетентних підполковників. Зараз же проблема взаємозамінності снарядів в Російській армії стоїть не менш гостро, ніж в 1941-1942 рр.

Публікація в «ВИЖ» - не перша лайлива рецензія за адресою книг Широкорада. Всі вони лестять мені в одному: вони не тикають пальцем в інші видання. Вони не виконують основного завдання критика - «лоцмана в книжковому морі» - не тільки відзначити недоліки книги, а й показати читачеві куди більш вдалі видання по цій же темі. Суть таких рецензій висловив один маститий військовий історик: «Страшно подумати, якщо книги Широкорада потраплять в руки читачеві, читач повинен набратися терпіння і чекати, поки компетентні автори напишуть ідеологічно грамотні видання».

Отже, полиці книжкових магазинів ломляться від військово-історичної літератури, а поставити мені в приклад нічого. Після цього залишається лише сказати: «Велике спасибі, панове критики!».