Олександр му «гра в два ключа»

У Дідуся Тао, як я пам`ятаю, було зовні два абсолютно однакових ключа від двох різних замків у вхідних дверях. Він бувало на ганку перед дверима на якусь секунду завмирав з одним з них у руці і лише потім вставляв його у відповідний замок і повертав. Іноді, коли він помилявся, то картав себе за те, що лінується.

Я якось його запитав про те, чому б йому не позначити ключі, щоб знати, який від якого замка і не мучитися.
- Що ти, Саша! Якраз в цьому-то і полягає вся забава, - відповів він мені, посміхаючись.
- Чесно кажучи, я не розумію, в чому забава, - знизав я плечима.
- Річ у тім, сенс полягає в тому, щоб почути, який ключ від якого замка, - сказав він мені.
- Як так почути? - здивувався я.
- Якщо ти їх питаєш, то і отримуєш відповідь, - незворушно продовжив він.
- Від кого? Від ключів? - ще більше здивувався я.
- Ну, скажімо так. Правда, вони, ясна річ, не відповідають так само, як ти питаєш, але знак тобі подають. Вся заковика якраз і полягає в тому, щоб зуміти вловити правильну відповідь і не піддатися на той, який тобі підказує логіка.
- Ключі дають відповідь? Діда, ти нічого не придумуєш? - з недовірою запитав я. - Це ж два шматочки заліза. Які відповіді?
- Ну, тут ти, звичайно, має рацію, - посміхаючись, відповів мені Дідусь Тао. - Це не ключі дають відповідь. Вони всього лише два шматочки заліза.
- Хто ж тоді?
- А ось, Саша, мені свого часу ще мій учитель казав, що якщо ми слухаємо тих, хто Звідти піклується про нас або ж ми хоча б намагаємося їх слухати, то вони нам тоді і допомагають. Якщо ж ти не слухаєш, то на тебе просто даремно час витрачати. Слухати їх раціонально не виходить. Наша голова так засмічена всякими думками, що ми іноді і себе-то не чуємо.
- Як же тоді слухати?
- Вимкнути мислення і піддатися потоку, - посміхнувся він. - Або, як ти сам напевно не раз чув, «очистити флейту». Якщо вона чиста, тоді на ній можна грати. Цю музику, ясна річ, грають Звідти. Чим чистіше флейта, тим красивіше і різноманітніше музика.
- Тобто тоді що - взагалі не думати? - здивувався я.
- Ні звичайно, не думати так відразу не вийде, але намагатися більше просто спостерігати і не оцінювати все навколо, а тим критичніше. Тоді поступово думання вимкнеться, а включиться щось інше.
- Що саме? - посміхнувся я.
- Ну, наприклад, щось таке, що раніше називали інтуїтивної або позамежної мудрістю. Два ключа мені допомагають зрозуміти, кого я слухаю - свої думки або ті, що приходять Звідти. Якщо я лінуюся і не слухаю, то зазвичай помиляюся. Якщо ж я «включений» як треба, то помилки практично не буває - щось мені підказує, що потрібно робити так і так. Або як з ключами - один від одного замку, а інший від іншого.
- Якось все це дивно, - здивувався я.
- Це, Саша, зараз для нас дивно. А раніше було звичайна справа. Раніше люди не покладалися тільки на те, що бачать і чують. Для них Той світ був цілком реальний, тому він і допомагав приймати рішення. Він, втім, і до сих пір є цілком реальним і нікуди не подівся. Мало того, наш світ, як би це для нас зараз не звучало дивним, становить не більше сотої частки відсотка. А ми думаємо, що крім нього нічого більше не існує. Що космос це маса зірок у порожнечі. Але це не проста порожнеча, Саша. Це величезний світ, який зацікавлений в тому, щоб ми розвивалися, тому і намагаються нам допомагати. Але як ми будемо правильно розвиватися, покладаючись тільки на свої сили, та на раціональне мислення?
- Але ж нам, що живуть в цьому світі, раціональне мислення допомагає вижити, - намагався заперечити я.
- Абсолютно з тобою згоден, Саша. Разом з тим, живучи в цьому світі, ми зайняті турботами цього світу, що цілком природно, і нам невтямки, що Той світ найголовніше. Тому слід враховувати, що наше основне призначення не цей, а Той світ, але Туди нас не впустять, поки ми не будемо готові. А готуємося ми тут.
- Але що значить бути готовим? - запитав я.
- З одного боку, Саша, це вже не еманіровать агресії в будь-якому вигляді і перш за все в думках, а, з іншого боку, намагатися бути духовно сінтегрірованним з тим, що приходить Звідти - ну хоча б частково.
- Ну знаєш, діда! - в повному здивуванні відповів я. - Це вже потрібно бути в якійсь мірі святим.
- Ну так! - посміхнувся він. - Але ти так не переживай, - поплескав він мене по плечу. - У Нього до нас стільки терпіння, а у нас стільки часу, що ... ууух! Нас адже ніхто не квапить і не обмежує в часі. Кожен сам собі укладає життя. Хоча ...
- Що хоча? - подивився я на нього, вже з побоюванням почути ще щось несподіване.
- Ні ні нічого! - продовжував посміхатися Дідусь Тао. - Просто, якщо у кожного архітектора є план будівництва, то у Нього він тим більше є. І по відношенню до нас, до речі, теж. Втім, ти не хвилюйся! Покара нас в Його плани не входить. Ми зазвичай самі себе караємо, якщо не слухаємо того, що нам спочатку підказує наша інтуїція. А інтуїція, Саша, це в якійсь мірі голос Звідти.


Зі збірки «Прості істини дідуся Тао»
© Copyright: Олександр Ом, 2013

Поділися в соціальних мережах: