Олександр му «мистецтво вмирати»

- Діда, а ти боїшся смерті? - запитав я якось Дідуся Тао.
- Та ні, - відповів він. - А чого її боятися-то!
- Ну як же? - зніяковів я. - Особисто мені все таки якось важко уявити, що ось я є і раптом ... і раптом мене немає. Весь світ навколо залишається, а я ... а я вже не існую. Знаєш, я тут якось читав у Гурджиєва про те, як він одного разу своїх учнів попросив уявити собі, що їм залишилося лише дві години життя, так мене аж усього пересмикнуло від жаху того, що і я колись помру.
- Хм, - посміхнувся Дід. - Ну добре, Саша. Ось скажи мені, а ти засипати не боїшся?
- Засипати? Ні, звичайно, - розсміявся я. - Навпаки сон це так приємно. А чому ти, власне, питаєш про сон?
- Смерть, Саша, це ж як засинання і пробудження. Тільки пробуджуєшся вже без свого тіла. Воно залишається тут, а ти існуєш і далі, але тебе вже ніщо не обмежує. Ти вільний. Хоча, ця свобода теж відносна, але зараз не про це.
- Ну знаєш! - посміхнувся я. - Смерть як засинання, звичайно, добре звучить, але це всього лише домисли. Звідти, адже, ніхто не повертався, щоб нам розповісти, як все це відбувається насправді.
- Саша, ну припустимо, що хтось звідти повернувся і тобі розповів - ти йому повіриш? Скоріше за все ні. Втім, що там ти. Останнім часом про посмертне досвіді вже з`явилася маса книг, написаних медиками-скептиками, які самі хотіли перевірити те, про що писав свого часу Моуді у відомій книзі «Життя після смерті» і які записували одкровення пацієнтів, посилити боротьбу після клінічної смерті. Ці спогади здебільшого дуже схожі. Так ось, інші вчені-скептики їм теж не вірять. А взагалі-то справа навіть не в них, а в тому, що ми перестали відчувати себе як душі. Ми і в інших бачимо лише зовнішню оболонку. І живу природу ми перестали сприймати як щось одухотворене. І в цьому-то вся наша біда! А адже зауваж, що кожне живе створіння, будь то тварина або травинка, це перш за все окрема душа. Так що там тварина або травинка? Кожна клітина організму це теж певна душа. А душа, Саша, не вмирає. Вона вічна. Організм вмирає. Це так. Але це всього лише певний енергетичний ресурс для того, щоб душа, втілена в ньому, могла рости і розвиватися. Ми - люди - про це забули і тому боїмося смерті.
- Так що, по-твоєму тварини не бояться смерті?
- Ні, Саша. Вони не бояться смерті. Оскільки для них смерть і народження - це як для нас засинання і пробудження, тому вони і не знають що це таке. Ми своїх попередніх втілень не пам`ятаємо, а вони пам`ятають, тому вони і сприймають справжнє життя всього лише як продовження попередньої. Ми продовжуємо жити сьогодні, пам`ятаючи лише про попередні дні нашої актуальною життя, а вони на відміну від нас пам`ятають і минулий досвід з попередніх життів. На цьому, до речі, і грунтується феномен всім відомого інстинкту, коли поведінка тварини обумовлено нібито вродженими програмами. Програми, звичайно, є, але вони часто засновані на активній пам`яті про досвід попередніх втілень.
- Чому ж тоді потенційна жертва тікає від хижака, раз вона не боїться смерті?
- Саша, потенційна жертва боїться не самої смерті, а переживання болю, пов`язаного з насильницькою смертю. Є різниця. А оскільки в дикій природі мало хто вмирає своєю смертю, тому такий процес «засипання» у них асоціюється перш за все з болем. Ось вони і намагаються її уникати. До речі, багато наші предки в стародавні часи, коли приходила старість і вони відчували наближення смерті, просто йшли помирати до лісу. У багатьох архаїчних культурах, які ще залишилися, це культивується досі. Для нас зараз вже дивно те, що якийсь старий відчуваючи наближення смерті міг з усіма домочадцями попрощатися, потім лягти і заснути, як ми говоримо, назавжди.
- Та вже, взагалі-то було б, звичайно, круто, коли постарієш, ось так лягти і відійти в інший світ, без болю і страху. А крім того, не створювати проблем своїм близьким, якщо вже ти стаєш немічним.
- Так, Саша, раніше це було звичайне справа. А зараз тобі вже не дадуть спокійно померти. Існує загальноприйнята думка, що пацієнта необхідно рятувати за всяку ціну. І швидка допомога приїде, і в реанімації будуть тебе відкачувати, і так далі і тому подібне. Це, звичайно, гуманний підхід, але ... але благими намірами, як відомо, часто доріжка в пекло стелиться, як для самого вмираючого, так і для його близьких. У всякому разі зараз, якщо вже хтось і хотів би померти спокійної смертю, так не дадуть. Втім, більшості людей до пори до часу напевно краще і не знати про те, що смерті немає. Хоча вони і так не повірить в те, про що я тобі кажу.

Дід на якийсь час замовк, а потім повернувся до мене і запитав:
- Ти-то хоч мені віриш?
- Вірю, діда, - кивнув я головою. - Все це, звичайно, дивно, але я тобі вірю.
- Ну тоді, Саша, лади, - сказав він, а трохи згодом додав, - А взагалі, коли я буду вмирати, то ти, будь ласка, не дзвони в швидку допомогу. Дай мені спокійно померти. Добре?
- Добре, діда.
- Чи обіцяєш?
- Обіцяю, - кивнув я головою, все ж не зумівши приховати свого жалю.
- А ти що так насупився-то? Я ж не завтра збираюся вмирати, - посміхнувся він.
- Так, знаєш, - намагався я пояснити йому те, що викликало у мене жаль. - Ось начебто я розумію тебе і вірю в те, що смерті немає і все таке, але все одно якось сумно.
- Що ж, розумію. Так ти особливо не переживай. Ми там знову зустрінемося. Там все споріднені душі зустрічаються. Віриш мені?
- Вірю, - посміхнувся я, дивлячись на усміхнені очі Дідуся Тао. - Але мені все одно потрібно до цього звикнути. Все це якось незвично.
- Ну, звикай, Саша, звикай! До нового і незвичайного завжди важко звикати.
- Ти-то хоч перед цим зі мною попрощаєшся? - повернувся я до нього.
- Звичайно. Обов`язково попрощаюся, - посміхнувся він і притиснув мене до себе, мнучи по плечу своєю м`якою, але разом з тим такий ще міцною долонею.


з циклу
«Прості істини Дідуся Тао»
Запрошую на proza.ru або ezotera.ariom.ru

Поділися в соціальних мережах: